Цілком природньо, що до середини січня всі ми відчуваємо явне святкове перенасичення. І коли заходить мова про “другий святвечір” в переддень Богоявління, в багатьох сучасних християн виникає запитання: чому 18 січня ми маємо знову Святу вечерю?
Часто доводиться чути аргументи на кшталт: “вже забагато тих свят, шлунок не витримує”, “та скільки можна святкувати, треба калорії скидати” і т.д.
Така риторика лише виявляє глибину проблеми сприйняття християнських свят, які ніби сплелися з культом їжі. Сьогодні хочеться знову повторити ніби очевидну, але так мало зрозумілу істину: Свята вечеря – це не про страви і їх кількість, а про нас із вами. Свята вечеря – це момент єднання людей за трапезою, момент усвідомлення нас як родини, християнської спільноти, яка святкує свято Божого приходу у світ. Первісно (в 4 ст.) це було одне єдине свято – Богоявління, але з часом утворилося два окремих свята – Різдво Христове і Його хрещення в Йордані.
У святі Різдва Син Божий народжується як немовля в убогій печері, у святі Богоявлення Ісус як дорослий чоловік свідомо приходить до Йоана прийняти хрещення. В обох випадках – це вияв солідарності Бога з нами. Цими двома святами Церква святкує прихід Бога у світ. Тому й два Святвечори, дві куті, дві спільних родинних трапези. Не тому, щоб були пампухи, мачанки і вареники. А тому, що “З нами Бог”, а ми разом із ним. Не перетворюймо християнства на кулінарію. Наші серця важливіші за шлунки.
Свята вечеря є тим важливим моментом, який нам щорічно пригадує, що ми єдине ціле. Це варто пам’ятати і усвідомлювати значно частіше – кожна Літургія відбувається саме для цього – але якщо маємо нагоду робити це двічі на рік (можливо тричі, бо є ще Великодній сніданок), то шануймо і оберігаймо цей гарний звичай.
